Ось чому на Великдень не слід ходити на цвинтар

У багатьох сучасних людей Великдень асоціюється не тільки з пасками й крашанками, але й з обов’язковим відвідуванням кладовища. Чомусь йти на нічне святкове богослужіння до церкви хочуть не всі, а ось поїхати на могили родичів стало чимось на зразок традиції. Але насправді ця звичка не має жодного відношення до християнства, пише Моє місто Франківськ. Адже Христове Воскресіння — це перемога над смертю, це радість, тож про які поминання й тим більше посиденьки на цвинтарі може йти мова?

Звичка ходити на кладовище на Пасху виникла ще в радянські часи, коли більшість церков були закриті, а сама релігія переслідувалася. Але в сучасному світі це вже не актуально, більше того, таке ставлення до свята наближається до язичництва і неправильного розуміння суті Великодня.

Отже, чому ж на цей день не слід йти на цвинтар? Це свято для радості, а не для скорботи. Коли людина приїжджає на могили своїх близьких, вона невільно переживає сум і сумні емоції. І це може призвести до того, що хтось почне вживати спиртне, а інші й взагалі можуть посваритися або навіть влаштувати бійку.

До того ж це порушення церковних правил. Є спеціальні дні для поминання, коли в храмах відправляються заупокійні служби, після яких віруючі йдуть на кладовища. В цьому випадку йдеться про Радуницю — дев’ятий день після Пасхи, вівторок наступного тижня після Світлого. Не можна легковажно ставитися до православних традицій, адже вони існують уже багато століть.

Існує ризик «підхопити» щось недобре на цвинтарі. Це дуже серйозна проблема, про яку багато хто не думає: відвідування кладовища в непідходящий час може бути рівнозначне візиту вночі чи ввечері. І йдеться не про покійників, а про можливість зустріти злісну сутність, яка може «підселятися». Єдине виключення — це відвідування похорону когось із родичів або близьких.

З усього сказаного видно, що найкраще забути про цей неправильний звичай. Так, колись у людей просто не було виходу — вони, під приводом відвідування кладовища, вітаються один з одним по пасхальному чину, пригощають сусідів пасками.

Знову ж таки, звичка залишати на могилах їжу має язичницьке походження. Не можна так робити: навіть якщо немає можливості поїхати на Радуницю, можна в крайньому випадку відвідати Червону гірку (неділя після Великодня). Але без їжі, досить купити червоні свічки в церкві й поставити їх на могилах. Потім можна прочитати литию, пом’янути покійних і повернутися додому.

Деякі навіть використовують Великдень як привід для прогулянки по кладовищах у пошуках «здобичі». Особливо часто це можна побачити в селах і маленьких містечках: матері навіть спеціально посилають дітей, даючи їм пакети для збору цукерок, яєць, пасок і іншого. Але з кладовища нічого не можна брати — це може призвести до неприємностей.

На жаль, поки люди будуть святкувати Великдень не так, як слід, це стане спокусою. Одні приходять з частуваннями, розкладають їх і їдять прямо на могилах, а інші потім ходять і підбирають залишене. І перше, і друге абсолютно неприпустимо з точки зору християнства. Таким чином, якщо людина без поважних причин збирається провести Великдень на цвинтарі, це означає, що вона не розуміє справжнього змісту цього свята. Навіщо навідувати померлих, якщо в ці дні Бог дозволяє їхнім душам бути на землі? Вони радіють, вони вільні й щасливі. Тоді як живі люди влаштовують собі своєрідний пікнік на природі. По-перше, це неповага до цвинтарних правил, по-друге, це суперечить церковним канонам. А по-третє, для поминання є спеціальні дні. І поминання померлих полягає, насамперед, у молитві, а не в солодощах, які приносять і залишають на могилах.